Чухонцев Олег Григорович народився 8 березня 1938 в м. Павловський Посад Моск. обл. Батько - службовець в районному міліцейському господарстві, мати - з селян Центральної Росії; поет успадкував від неї, прекрасною оповідачки, любов до слова (див. "Обличчя на груповому портреті" - передмова автора до книги "Вірші". М., 1989, а також "Чистий звук" - бесіду поета з С. Та-Рощиною//Літ. газ. 1995. 18 січня.). Римувати почав в школі. У 1962 закінчив філологічний факультет Московського обласного педагогічного інституту; влаштувавшись в Москві, не втратив і після трагічної одночасної смерті батьків постійних зв'язків з посадити і рідною домівкою (вірш "Відразу спіткнувся об пам'ять, ледь увійшов ...", "Дім").

"Дерев'яне отечество" Чухонцева - підмосковне містечко, міцними нитками пов'язаний з російською історією, годується стільки ж від фабричного ткацтва, скільки від землі, став для поета тієї "грунтом", яка у поєднанні з широкою культурою, придбаної "інтелігентом в першому поколенье "(вірш" І кахель, і паркет - а де затишок? .. "), багато в чому визначила характер творчості поета.

Перша публікація - у журналі" Дружба народів "(1958. № 11). У 60-і рр.. вірші Чухонцева час від часу друкують столичні товсті журнали, альманах "День поезії"; в 1960 поет зібрав в рукописі книги віршів "Задум", куди входила і історична поема "Обложений" про монголо-татарська навала (опублікована з авторським післямовою в № 3 за 1994 в журналі "Літературне навчання"). Дистанціюватися від офіціозу критика відгукнулася на дебюти поета з гарячим співчуттям, вловивши риси його майбутньої лірики: серйозний інтерес до історії Росії, любов до фольклору (Ст. Рассадін), вміння розрізняти вічні початки в конкретному часі (Г. Красухін); "поет зі своїм справжнім і важливим словом "(В. Кожинов); С. Лесневський побачив у віршах дебютанта завтрашній день російської поезії.

Роки опісля, коли" нецензурна "доля Чухонцева стала вже легендарним фактом недруковане ж літературного життя, прийнято стало думати, що надлом в його поетичній біографії стався в 1968, оскільки саме тоді почалося цькування у пресі, що вилилася в негласну заборону на публікацію його творів. Однак чільна ідеологія відторгнула "чужака" значно раніше (див. про це: Красухін Г. "І щось зріло в нас ..."//Книжковий огляд. 1990. 22 червня). Так, І. Кобзєв атестував вірш "Ілля" (1960), вельми характерне для чухонцевского почуття Росії, як "знущання над національними рисами нашого мистецтва" (Радянська Росія. 1963. 7 травня). Книги ж віршів (слідом за першою і друга - "Ім'я"), незважаючи на рекомендації великих поетів, втуне пролежали в центральних видавництвах. Нарешті, коли в журналі "Юність" в числі інших віршів було надруковано "Оповідання про Курбського" (1968. № 1) з сакраментальної рядком "Чим же, як не зрадою, воздати за тиранство ...", гнів тодішніх хазяїв суспільства, знайшовши привід ( публікація, як зауважив М. Коржавін, збіглася з втечею літератора А. Белінкова в США), обрушився на голову поета в повній мірі. Починаючи з "листи" історика Г. Новицького в "Литературной газете" (1968. 7 лютого.) "Всупереч історичній правді", ім'я Чухонцева з місяця в місяць поминалося в якості обурливого прикладу порушення табу (філіппіки комсомольського вождя С. Павлова, критика А . Ланщікова та ін.) Спроби контраргументів з боку історика А. Зіміна, поета І. Сельвінського і єдиного, хто пробився в друк з запізнілими на 4 роки словами заступництва, Л. Лавлінского (Високою мірою: Нотатки критика//Правда. 1972. 12 січня.), Були марні : Чухонцев як оригінальний поет на 8 років зник з видань.

Таким чином, жорсткі зовнішні обставини перешкодили існуванню Чухонцева як поета в рамках дозволеної літературного життя, що спонукало його у 70-ті рр.. до інтенсивної перекладацькій роботі (десятки тисяч рядків, в тому числі з К. Кулієва, П. Севака, О. Вацієтіса, чеських, угорських, хорватських поетів, європейської класики, американської поезії), "з'їдають" його мозок (див. "Чистий звук "), проте не тільки збагатила російську перекладацьку традицію високими успіхами (насамперед, Дж. кита, Р. Фрост), але і раздвинувший горизонт самого поета завдяки перекладацьким зустрічам з мінезингерів, І. В. Гете і П. Верленом, У. Уітменом , Р. П. Уорреном і тим же Р. Фростом. У роки опали поет зберіг вірність природі і духовному вектору свого таланту - при всій гіркоти положення: "... не можна ж пелюстками всередину/цвісти - або плоди носити в бутоні!/Як непосильно жити" (вірш "Двійник").

Прямий розрив з легальною літературою у себе на батьківщині означав би швидше за все мимовільний перехід на короткий "політичне" подих, і поет вибирає стіхопісаніе "в стіл", так як він встиг вже зробити довгий історичний вдих, відчувши себе в багатовіковому "поході", розпочатому ще в Стародавній Русі. (Навіть один з самих злободенних зразків його громадянської лірики - вірш "Репетиція параду", передбачив введення в Прагу 1968 радянських танків за кілька місяців до події, - апелює до протяжної історичної пам'яті "від сарматських часів" і крізь "імперський ганьба у варшавських передмість ".) Головне ж, змушений поетичний затвор дозволяв таки" жити по своїх годинах "(" Чистий звук ");" повільність "і" лінь "фольклорних героїв Чухонцева:" А ще десять років мені сидіти, десять років на дорогу дивитися "(" Ілля ")," А ми - на грубці сидючи прибудемо до палацу "(вірш" Казка ") - мімікрія, яка приховує інший, ніж у квапливої ??епохи, внутрішній темп, відмова від необдумано швидких витрат. І ще - чисто етичний відмова від позову з тими, хто нагорі, від домагань на переділ удачі "по справедливості": "Нехай їх! ... Поет і мовчки говорить", "Та не засудимо їх - нехай їх!", " Нехай їх - а ми, як у приказці, і від махорки будемо пильно "," Нехай вороги володіють всім, чим вони вже володіють ... "- цей неодноразово повторений великодушно-байдужий жест" відпущення "гонять стає одночасно знаком таємного звільнення" від свавілля батьківщин і сліпоти часів "(вірш" Нагадування про Івік "). Прочитавши в 60-і рр.. чималий обсяг російської релігійно-філософської та історіософської класики (насамперед К. Леонтьєва та В. Розанова, потім М. Бердяєва, Г. Федотова), Чухонцев як поет просто зажив в іншому часовому кругозір, ніж його обвинувачі, необачно брали мову чужої їм розумової традиції за шкідливий "езопову". Всі історичні і літературні герої лірики Чухонцева - від Курбського до Баркова - не сьогохвилинні його маски, а протагоністи вітчизняної драми, що відроджуються голосу в ліричному поле поета в силу його "виборчого спорідненості" з внутрішньою ситуацією кожного з них.

З виходом книги віршів "З трьох зошитів" (М., 1976; в її основі рукопис, прийнята видавництвом "Радянський письменник" ще в 1961, але пролежала без руху) Чухонцев повертається у видиму зону підцензурної поезії (рец.: І. Андрєєва//Дружба народів. 1978. № 2 та ін.) Зі значними перервами виходять 2-я книга "Слухове вікно" (М., 1983; рец.: Іванова Н.//Дружба народів. 1984. № 11; Винокурова І.//Жовтень. 1985.

№ 3) і 3-я , вільна від цензурних купюр і спотворень, - "Вітром і попелом" (1989; рец.: Smith GS//Times Literary Supplement. 1990. Apr. 20-26; Держ. премія РФ за 1993); в 1989 видано вже понад об'ємний збірник вірш, і поем, а в 1997 - наиб, повне на сьогодні зібрання вірш, і поем "пробігає краєвид" (СПб.; рец: Кудімова М.//Незалежна газ. 1997. № 18).

Основний корпус ліричних віршів і поема "Однофамілець" (одна з редакцій) написані Чухонцева в 1960-76, але проникали вони у відкриту пресу, так би мовити, порціями, кожна з різним колоритом. У книзі "З трьох зошитів" (реально існували) були спочатку відібрані вірші переважно акварельного фарбування (побутовий "посадський" жанр, ландшафти середньо рівнини, пронизані "космічним почуттям", елегійні теми невічні життя і смертного її підсумку). "Слухове вікно" з його атмосферою тривожного вслухання в минуле і майбутнє сім'ї, країни, ойкумени повертає ліриці Чухонцева спочатку властиве їй історичне відлуння і проявляє євангельсько-християнський імпульс; сюди ж увійшла нова поема "Свої" (1983; із пропуском фрагментів про репресії) - сімейна літопис, зодягнена в демонстративно просту поетичну форму, відповідну серцевої безпосередності "останнього поклону". У 3-й, вільної від зовнішнього тиску книзі на повну силу звучить басовий регістр лірики Чухонцева - як в старих, "заборонених" віршах, так і в нових, присвячених пережитому лихоліття і, ширше, похмурим морські глибини людської історії, освітлюваним "світлом страдальчества і покути "(вірші" Сивий вчитель початкових класів ... "," За рядком історичної хроніки "); тут же опублікована" міська історія "" Однофамілець "(до цього опублікована з цензурними спотвореннями в 1987 в № 4 журналу" Дружба народов "), з психоаналітичної точністю фіксує інтелігентське свідомість 70-х рр.. і перегукується з прозою А. Бітова і В. Маканіна.

На перший погляд, домінанта кожної з цих поетичних книг визначалася не художньої волею поета, а поступово зростаючої мірою допустимого. Але надзвичайне багатство накопиченого до моменту пізнього "дозволу від уз": в області ліричних тем і сюжетів (від найніжніших пейзажів і календарно-сезонних імпресій до інфернальних околиць життя - бойні, звіринця, крематорію), у сфері інтонації і лексики (від класично закругленого мелодійного малюнка і ораторського напруги до фамільярно бесіди і скоморошьего Говорка, від фольклорної та архаїчної стилізації до провінційного просторіччя і московсько-інтелігентського арго), в наборі жанрів (віршова хроніка і новела, портрет, рольова лірика, сповідь, інвектива), в ритміко-строфічні репертуарі, - а поряд з цим поглиблена рефлексія з приводу сенсу і динаміки своєї творчості, - дозволили поетові здійснити кожну з книг як оригінальну композицію з власної іманентної логікою, як єдине "слово" і "ім'я" (СР слова поета про світ "в мені": "Так буде він не скопищем імен,/Але Іменем загальним і єдиним!"). Їх навіть можна співвіднести з трьома черзі переважаючими стихіями - відповідно з "водою", "повітрям" та "вогнем" (при всеприсутності четвертої стихії - "землі", грунту).

Починаючи з перших відгуків критика незмінно підкреслювала зв'язок Чухонцева з магістральними традиціями російської поезії і російського вірша, що, звичайно, вимагає звужуючого уточнення. Крім свідомого "пушкініанства" (аж до орієнтації на конкретні зразки: "Прощання зі старими зошитами", "Поет і редактор"), Чухонцева споріднені Є. Баратинський, а також пізній В. Ходасевич (останній - злиттям окриленості і жорстокої прози, зорової пластикою і "метафізикою" звуку, вслушиванием в позивні разлаженной світу). Разом з тим специфічна інтонація Чухонцева виходить за класичні рамки; він широко звертається до обривистим і нерозчленованим конструкціям внутрішнього мовлення (приблизно того ж домагалися одночасно з ним андеграундні поети-"мінімалісти", абсолютизуючи, однак, синтаксично недооформлених мова - як нав'язливий прийом) & mdash ; до мови, що буяє невпевнено-питальними оборотами, невизначеними займенниками, бормотлівимі прислів'я. Інтровертивного "уявний лепет" ("Не холодно, а дує./Не дме, а шкребе .../Не голодно, а тисне./Не тисне, а свербить"; "рано чи - все одно/Пізно чи - усе єдино" ) несподіваним чином стає уловлювачем сигналів з надр буття і рідної історії: "... якийсь звук про ту землю, якийсь призвук різкий ..".

У поета, поглибленого в себе аж до декларованого егоцентризму ("Для художника убивчо про загальний думати більше, ніж про своє" - "Чистий звук"), то і справа звучить повноваге "ми", об'єднує його не тільки з товаришами по "згубному поприщу" ("нас валять - а ми співаємо "), не тільки з багатостраждальними Іовамі оточуючої нас життя (" Післявоєнна балада "," Семен Усуд "), але і з низкою поколінь (" а ми в поході, і він все триває "), що складають націю, її" спільні стіни ". "Будь, Муза, з тими, хто в натовпі .../будь там, де хвацько без торби,/забуте, бути може, Богом,/бреде по світу, там, де ми/ширяємо за своїми дорогами" ("Однофамілець"), - така принципова репліка Чухонцева А. Блоку, підхоплює тему Прологу до "Відплата" ("Але пісня - песнью всі пребудет,/У натовпі все хтось співає") і разом з тим - полемічна. Для Блоку з його вагнеріанством і "антиміщанський" мрією про "людину-артиста" становище поета "в натовпі" ("Як всі, як ви, - лише розумний раб") - вимушена поступка століттю, коли сам Зігфрід, сам "герой вже не разить вільно,/Його рука - в руці народної ". Як би вторячи поетові початку "століття мас" ("коли і я не краще їх,/і всі ми з того ж тіста"), поет результату цього століття ("після Аушвіца і ГУЛАГу") зміщує акценти з ностальгічною героїки на євангельське уподібненням " малим цим ", яке повинно скласти не слабкість його (СР у Блоку:" а я безпорадний і слабкий "), а витік саме артистичної сили:" Але той, кому Слово дано,/себе суміщає з усіма ". Несвідома полемічність тим помітніше, що саме Блок виявився доріг Чухонцева (див. "Чистий звук") не символістським каноном поетики, а більш інтимно - даром вникання в "підземний" хід історії, в її тектонічні поштовхи з минулого і передвістям есхатологічного прориву. Цей суто ліричний історизм і робить образ "слухового вікна" центральної метафорою поезії Чухонцева: "темна наша майбутність, як Пугачовська вежа" (вірш "Навпаки Бутирок грає оркестр духової ..."), - але через "слух на покрівлі", ближче до неба , можна швидше відчути, ніж побачити "просвіт квітучий іншого буття" (вірш "Нагадування про Івік").

Літературна доля Чухонцева парадоксальна: випереджальне розбіжність з епохою, на яку припала юність поета (не тільки з офіціозом, але і з ліберальним "шістдесятництвом") - і совмещенность з ритмами "великий" історії; багаторічне видиму відсутність у літературному житті - і невидиме впливове в ній присутність; драматична нездійсненність вихідних задумів - і зріле їх здійснення роки потому в перетвореному духовним досвідом вигляді. В цілому: "поразку в правах" творчої особистості поета - і, ціною втрат, кінцева перемога поезії.

Детальніше »